Ст 227 ч12

Оглавление:

Український юридичний портал

Випуск на товарний ринок або інша реалізація споживачам недобро­якісної, тобто такої, що не відповідає встановленим стандартам, нормам, правилам і технічним умовам, або некомплектної продукції та товарів, якщо такі дії вчинені у великих розмірах, —

караються штрафом від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Примітка. Під випуском або реалізацією недоброякісної продукції, вчиненими у великих розмірах, слід вважати розміри, що перевищують триста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

1. Основним безпосереднім об’єктом злочину є суспільні відносини, що забезпечують випуск доброякісної продукції. Додатковим безпосереднім об’єктом є життя і здоров’я споживача.

Відповідно до Закону України «Про захист прав споживачів» від 15 груд­ня 1993 р. (ВВР. — 1994. — № 1. — Ст. 1) під споживачем варто розуміти громадянина, який одержує, замовляє, використовує або має намір придба­ти або замовити товари (роботи, послуги) для власних потреб.

Споживачами можуть бути також і юридичні особи, що одержують, ви­користовують відповідну продукцію і товари.

2. Предметом злочину є недоброякісна і некомплектна продукція і то­вари.

Відповідно до ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державний нагляд за дотриманням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення» від 8 квітня 1993 р. (ВВР. — 1993. — № 23. — Ст. 247) під про­дукцією слід розуміти науково — технічну продукцію, продукцію вироб­ничо-технічного призначення, товари народного споживання.

Якість продукції — це сукупність властивостей, що відображають безпе­ку, новизну, довговічність, надійність, економічність, ергономічність, есте­тичність, екологічність продукції, тобто надають їй можливість задовольня­ти споживача відповідно до її призначення.

Недоброякісною є продукція, що не відповідає встановленим стандартам, нормам, правилам і технічним умовам. Недоброякісну продукцію або взагалі не можна використовувати за призначенням, або можна лише після суттєвої переробки. Окремі незначні відхилення від стандартів або технічних умов, з огляду на малозначність таких порушень, підпадають під ознаки ч. 2 ст. 11 КК і кримінальної відповідальності не тягнуть.

Стаття 227 КК має на увазі продукцію, що стала недоброякісною як з причин, що пов’язані безпосередньо з виробничим процесом, так і внаслідок інших причин. Наприклад, реалізація недоброякісного товару, що став таким у результаті порушення правил його зберігання, також утворить, при не­обхідних умовах, злочин, передбачений ст. 227 КК.

Некомплектною є продукція, що не відповідає встановленим стандартам, нормам, правилам і технічним умовам за ознакою комплектності. Неком­плектну продукцію взагалі неможливо використовувати за цільовим призна­ченням або таке використання є утрудненим. Сюди варто віднести також продукцію, випущену без запасних частин, інструментів, інструкцій з експлуатації, креслень, технічних описань за умови, що це перешкоджає її нормальному використанню.

Для вирішення питання про доброякісність продукції, її комплектність слід залучати відповідних спеціалістів або експертів.

3. Об’єктивна сторона злочину полягає у випуску на товарний ринок або в іншій реалізації споживачам недоброякісної або некомплектної продукції і товарів, якщо такі дії вчинені у великих розмірах.

4. Під випуском продукції на товарний ринок слід розуміти передачу або відправлення такої продукції споживачу (одержувачу), а так само передачу продукції в оренду (лізинг, прокат). Судова практика під випуском про­дукції розуміє також і випадки, коли продукція прийнята відділом технічно­го контролю або іншою уповноваженою на те службою підприємства з оформленням документів, що засвідчують її якість.

5. Реалізація продукції передбачає оптову або роздрібну реалізацію, що може здійснюватись у вигляді продажу, обміну, бартеру тощо. Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони є великий розмір випущеної на товарний ри­нок або реалізованої недоброякісної продукції.

6. Відповідно до примітки до ст. 227 КК під випуском або реалізацією не­доброякісної продукції у великих розмірах слід розуміти розміри, що пере­вищують триста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

7. Якщо внаслідок реалізації недоброякісної продукції була заподіяна шкода здоров’ю споживача або його смерть, то вчинене варто кваліфікувати за правилами сукупності злочинів: за ст. 227 КК і відповідною статтею з розділу «Злочини проти життя і здоров’я особи».

Заподіяння майнової шкоди внаслідок використання споживачем недоб­роякісної продукції і товарів складом злочину, передбаченого ст. 227 КК, не охоплюється. Залежно від розміру майнової шкоди дії особи, винної у випу­ску на товарний ринок або в іншій реалізації недоброякісної продукції чи товарів, можуть додатково кваліфікуватися за статтею, що передбачає відповідальність за умисне (ст. 194 КК) або необережне (ст. 196 КК) зни­щення або пошкодження майна.

8. Збут незаконно виготовлених із недоброякісної сировини (матеріалів) алкогольних напоїв, тютюнових виробів або інших підакцизних товарів, як­що це спричинило отруєння людей або інші тяжкі наслідки, тягне відповідальність за ч. З ст. 204 КК.

9. Реалізація продавцем недоброякісної продукції (товару), поєднана з об­маном покупця, тягне відповідальність, за необхідних умов, і за ст. 225 КК.

10. Злочин вважається закінченим із моменту випуску на товарний ринок або іншої реалізації недоброякісної або некомплектної продукції в зазначе­ному вище розмірі, незалежно від настання в результаті цього шкідливих наслідків.

11. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Винний усвідомлює, що випускає або реалізує недоброякісну продукцію, і бажає цього. Якщо дії, описані в ст. 227 КК, вчинені без умислу випуску на товарний ринок або іншу реалізацію споживачам недоброякісної продукції (товару), а є результатом недбалості або добросовісної помилки, склад цьо­го злочину буде відсутнім.

Мотив і мета винного можуть бути різними і на кваліфікацію не вплива­ють.

12. Суб’єктом злочину може бути особа, відповідальна за випуск на то­варний ринок або за іншу реалізацію споживачам якісної продукції. Такими особами, наприклад, можуть бути працівники (у тому числі службові особи) підприємств, що виробляють продукцію або товари, торгових підприємств, підприємці, які здійснюють діяльність по виробництву товарів для реалізації споживачам або торгову діяльність без створення юридичної особи.

Ухвала суду № 76754445, 24.09.2018, Господарський суд м. Києва

1) ТОВАРИСТВО З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «АГ ПРОСТІР»

2) ТОВАРИСТВО З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «БЮЛІНГ ІНК.»

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: [email protected]

24.09.2018 м. КиївСправа № 910/4531/18

За позовом: товариства з обмеженою відповідальністю «АГ ПРОСТІР»;

до: товариства з обмеженою відповідальністю «БЮЛІНГ ІНК.»;

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: товариство з обмеженою відповідальністю «РОЗСОШІ»;

про: стягнення 929.947,07 грн.

Секретар судового засідання Кучерява О.М.

позивача: Туголукова І.В.;

відповідача: Коростенський В.В.;

третьої особи: не з’явилися.

О Б С Т А В И Н И С П Р А В И :

Товариство з обмеженою відповідальністю «АГ ПРОСТІР» звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «БЮЛІНГ ІНК.» про стягнення 861.493,40 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем порушено зобов’язання в частині поставки товару за укладеним між сторонами спору договором поставки від 31.12.2016 № БК 110/301216, що призвело до виникнення у відповідача перед позивачем заборгованості в сумі 861.493,40 грн., з яких: 758.742,40 грн. — основна заборгованість, 24.695,00 грн. — пеня, 75.874,00 — штраф та 2.182,00 грн. — 3 % річних.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 23.04.2018 (судді Бондаренко Г.П.) позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі № 910/4531/18 та вирішено розгляд справи здійснювати в порядку (за правилами) загального позовного провадження.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 06.08.2018 заяву про самовідвід судді Бондаренко Г.П. задоволено.

В результаті повторного автоматичного розподілу справи № 910/4531/18, останню передано на розгляд судді Балац С.В.

Ухвалою господарського суду м. Києва від 13.08.2018 розгляд справи № 910/4531/18 вирішено здійснювати в порядку (за правилами) загального позовного провадження. Підготовче засідання призначено на 10.09.2018.

10.09.2018 відкладено підготовче засідання до 24.09.2018.

03.08.2018 до господарського суду міста Києва надійшло клопотання представника відповідача про зупинення провадження у справі № 910/4531/18, предметом якої є порушення грошового зобов’язання за укладеним між сторонами спору договором поставки №БК110/301216 від 31.12.2016, до розгляду господарської справи №910/9104/18, предметом якої є, визнання недійсним договору поставки №БК110/301216 від 31.12.2016.

В судовому засіданні 24.09.2018 суд, дослідивши клопотання представника відповідача про зупинення провадження у справі № 910/4531/18 та заслухавши пояснення представника відповідача та заперечення позивача, щодо зупинення провадження у даній справі, суд дійшов висновку що вказане клопотання є обґрунтованим та підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Приписами п. 5 ч. 1 ст. 227 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд зобов’язаний зупинити провадження у справі у випадках об’єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, — до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі.

Згідно з п. 4 ч. 12 ст. 229 Господарського процесуального кодексу України провадження у справі зупиняється у випадку, встановленому п. 5 ч. 1 ст. 227 цього Кодексу — до набрання законної сили судовим рішенням, від якого залежить вирішення справи.

Отже, обставини, що підлягають встановленню судом у справі № 910/9104/18 не входять до предмету доказування у справі № 910/4531/18 та є визначальними при вирішенні даного спору, а тому зазначені справи є пов’язаними одна з одною, що свідчить про наявність об’єктивної неможливості розгляду справи № 910/4531/18 до набрання законної сили судовим рішенням у справі господарського суду міста Києва № 910/9104/18.

Відтак, провадження у справі № 910/4531/18 підлягає зупиненню до набрання законної сили судовим рішенням у справі господарського суду міста Києва № 910/9104/18.

Керуючись п. 5 ч. 1 ст. 227, ст.ст. 229, 234 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, —

Провадження у справі зупинити до набрання законної сили судовим рішенням у справі 910/9104/18.

Ухвала набирає законної сили негайно та може бути оскаржена в порядку та строки встановлені ст.ст. 255, 256, 257 Господарського процесуального кодексу України.

Ст 227 ч12

визнання договору оренди недійсним

В С Т А Н О В И В:

Рішенням господарського суду Кіровоградської області від 11.07.2007 (суддя: О.Змеул, Л.Коротченко, К.Мохонько) позов про визнання недійсним договору оренди землі від 16.12.2004, укладеного між Онуфріївською РДА та ТОВ «Сільгосппродукт» та зобов’язання ТОВ «Сільгосппродукт» повернути Онуфріївській РДА земельну ділянку задоволено, визнано недійсним договір оренди землі та зобов’язано ТОВ «Сільгосппродукт» повернути земельну ділянку.

Рішення суду мотивовано тими наступними обставинами.

Як вбачається із довідки Онуфріївського районного відділу земельних ресурсів корисні копалини знаходяться в межах земельної ділянки на території Деріївської сільської ради загальною площею 22,69 га, з них 5,1 га гранітний кар’єр, з довідки Онуфріївського районного відділу земельних ресурсів вбачається, що ТОВ «Сільгосппродукт» надана земельна ділянка у користування для видобутку корисних копалин, на орендованій земельній ділянці знаходиться запас граніту, що відноситься до корисних копалин загальнодержавного значення, ТОВ «Сільгосппродукт» спеціального дозволу на користування надрами, розташованими на території Онуфріївського району не отримувало.

За змістом ст. 123 Земельного кодексу України надання земельних ділянок юридичним особам у постійне користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за проектами відведення цих ділянок.

За приписами ст. 18 Кодексу України про надра земельні ділянки для користування надрами надаються користувачам надр після одержання ними спеціальних дозволів на користування надрами чи гірничих відводів.

Згідно ст. 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Розпорядження голови Онуфріївської РДА на підставі якого укладено оспорюваний договір оренди скасовано, тому правові підстави укладення договору відпали, за таких обставин договір оренди підлягає визнанню недійсним, оскільки рішення про надання земельної ділянки відсутнє, а також без відповідного дозволу.

Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 15.10.2007 (судді: П.Павловський, О.Чус, В.Швець) рішення господарського суду Кіровоградської області від 11.07.2007 скасовано, в позові відмовлено.

Апеляційна постанова мотивована тими обставинами, що відповідно до екологічної картки державного управління екології та природних ресурсів в Кіровоградській області Деріївське родовище мігматитів є корисною копалиною місцевого значення, метою використання родовища є виробництво щебеню, а, оскільки за приписами ст. 23 Кодексу України про надра землевласники і землекористувачі в межах наданих їм земельних ділянок мають право без спеціальних дозволів та гірничого відводу видобувати для своїх господарських і побутових потреб корисні копалини місцевого значення і торф загальною глибиною розробки до двох метрів і прісні підземні води до 20 метрів та використовувати надра для господарських і побутових потреб, тому порушення законодавства з боку ТОВ «Сільгосппродукт» відсутнє.

Заступник прокурора Кіровоградської області в касаційному поданні просить апеляційну постанову скасувати з підстав порушення норм матеріального та процесуального права, судове рішення господарського суду першої інстанції залишити в силі.

Прокурор посилається на фактичні обставини неправомірної передачі в оренду земельної ділянки для розробки та видобування корисних копалин, оскільки у ТОВ «Сільгосппродукт» спеціальний дозвіл на користування надрами відсутній, відповідачу в оренду передана земельна ділянка гранітного кар’єру, тоді як граніт відноситься до корисних копалин загальнодержавного значення, правова підстава надання земельної ділянки в оренду відпала, оскільки відповідне розпорядження голови Онуфріївської РДА скасовано.

Вищий господарський суд України у відкритому судовому засіданні дослідив матеріали справи, доводи касаційного подання, вважає, що подання підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як встановлено місцевим господарським судом, відповідно до розпоряджень Онуфріївської РДА Кіровоградської області від 07.07.2004 № 449-р та від 18.12.2004 № 763-р, між Онуфріївською РДА та ТОВ «Сільгосппродукт» було укладено договір оренди земельної ділянки несільськогосподарського призначення, яка знаходиться на території Дереївської сільської ради Онуфріївського району Кіровоградської області для розробки та видобування корисних копалин від 16.12.2004.

Об’єктом оренди за цим договором є земельна ділянка загальною площею 22,9 га, в т.ч. 12,9 га забудованих земель, з них 7,8 га земель промисловості, 5,1 га гранітний кар’єр, 10,0 га відкриті землі для розробки та видобування корисних копалин.

Відповідно до ст. 18 Кодексу України «Про надра» надання земельних ділянок для потреб, пов’язаних з користуванням надрами, провадиться в порядку, встановленому земельним законодавством України.

Земельні ділянки для користування надрами, крім випадків, передбачених статтею 23 цього Кодексу, надаються користувачам надр після одержання ними спеціальних дозволів на користування надрами чи гірничих відводів.

Відповідно до ст. 19 Кодексу України «Про надра» надра надаються у користування підприємствам, установам, організаціям і громадянам лише за наявності у них спеціального дозволу на користування ділянкою надр. Право на користування надрами засвідчується актом про надання гірничого відводу.

Згідно з частиною четвертою ст. 66 Земельного кодексу України надання земельних ділянок для потреб, пов’язаних з користуванням надрами, проводиться після оформлення в установленому порядку прав користування надрами і відновлення земель згідно із затвердженим проектом рекультивації на раніше відпрацьованих площах у встановлені строки .

Господарським судом встановлено, що ТОВ «Сільгосппродукт» спеціального дозволу на користування надрами не отримувало, що є порушенням вищенаведених ст. 18, 19 Кодексу України «про надра», ст. 66 Земельного кодексу України.

За приписами ст. 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, або державних органів приватизації, або центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів, в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Касаційна інстанція зазначає, що оспорюваний договір укладено 16.12.2004 в порушення вимог ст. 116 Земельного кодексу України за відсутності відповідного рішення компетентного органу, оскільки розпорядження голови Онуфріївської РДА № 763-р про передачу земельної ділянки в оренду прийнято 18.12.2004.

Крім того, судом встановлено, що розпорядження Оуфріївської РДА Кіровоградської області від 07.07.2004 № 449-р та від 18.12.2004 № 763-р, на підставі яких укладено договір, скасовані, як незаконні.

Стаття 215 Цивільного кодексу України встановлює підстави недійсності правочину. За змістом цієї статті підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою — третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

За змістом частини першої ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Правові наслідки укладення юридичною особою правочину, якого вона не мала права вчиняти, встановлені статтею 227 Цивільного кодексу України, відповідно до частини першої якої правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

За встановлених місцевим господарським судом обставини, з якими закон пов’язує визнання угоди недійсною, а саме щодо відсутності спеціального дозволу у ТОВ «Сільгосппродукт» та скасування розпоряджень Оуфріївської РДА, як незаконних, позовні вимоги про визнання договору недійсним задоволені судом правомірно.

Апеляційна інстанція на зазначені обставини уваги не звернула, неправильно застосувавши норми матеріального права, які не підлягали застосуванню та не застосувавши норми, які підлягали застосуванню до спірних правовідносин, обставин, які б спростовували висновки місцевого господарського суду не встановила, тому апеляційна постанова підлягає скасуванню, а рішення місцевого господарського суду залишенню в силі.

Виходячи з викладеного, керуючись ст.ст. 111 5 , 111 7 , 111 8 , 111 9 , 111 11 ГПК України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В:

Касаційне подання задовольнити.

Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 15.10.2007 у справі № 5/109 господарського суду Кіровоградської області скасувати.

Рішення господарського суду Кіровоградської області від 11.07.2007 залишити в силі.

Витрати по сплаті державного мита, в тому числі за перегляд судових рішень в касаційному порядку, віднести на відповідача. Доручити господарському суду Кіровоградської області видати відповідний наказ.

Кримінальна відповідальність за хворобу

04 березня 2008 .

Як звичайний гострий бронхіт перетворився на підробку документів із викраденням шляхом шахрайства

Любов ПОЛИНЬ
Спеціально для «Юридичної газети»

СПРАВИ БУДЕННІ.

В основу цієї статті хотілося би покласти два основоположні принципи українського законодавства. Статтею 124 Конституції України встановлено, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Частиною другою ст. 2 Кримінального кодексу України встановлено, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Тепер запрошуємо колег- юристів обговорити та піддати критиці одну доволі цікаву й показову справу. Пам’ятаючи біблійні настанови, не судитимемо людей чи їхні дії, будемо оцінювати лише юридичну техніку при застосуванні тих чи інших положень законодавства.

Фабула справи полягає в тому, що прокурора Обухівського району Київської області Василя Хруща відсторонили від виконання службових обов’язків і звільнили з органів прокуратури через порушення щодо нього кримінальної справи. Як виявилося, пан Хрущ умисно використав завідомо підроблений документ, а саме – листок непрацездатності від 21 лютого 2005 року про те, що він з 15 по 21 лютого 2005 року, перебуваючи у щорічній відпустці, хворів на хронічний бронхіт. Сам В. Хрущ із 19 лютого по 2 березня 2005 року відпочивав у Єгипті. Після повернення з-за кордону В. Хрущ 3 березня 2005 року подав на ім’я прокурора Київської області рапорт, в якому просив подовжити йому строк перебування у відпустці з 9 по 15 березня 2005 року у зв’язку з тим, що він з 15 по 21 лютого 2005 року хворів, на підтвердження чого і подав згадуваний листок непрацездатності.

. ЩО ПЕРЕТВОРЮЮТЬСЯ НА КРИМІНАЛЬНІ.

Перший заступник прокурора Київської області Геннадій Клюге 23 січня 2006 року порушив стосовно прокурора Обухівського району Київської області В. Хруща кримінальну справу за ст. 358 ч. 3 Кримінального кодексу України (використання завідомо підробленого документа).

Відповідно до ч. 1 ст. 112 КПК України у всіх справах про злочини, вчинені працівниками правоохоронних органів, досудове слідство провадиться слідчими прокуратури. В день порушення кримінальної справи, справу за письмовою вказівкою прокурора Київської області, яка є обов’язковою для виконання, для провадження досудового слідства було передано прокурору з питань нагляду за дотриманням і застосуванням законів на транспорті Іванову, статус якого прирівняли до статусу прокурора району.

Пан Іванов прийняв справу до свого провадження, повідомив про це прокурора Київської області і протягом розслідування проводив слідчі дії, керуючись повноваженнями та правами слідчого, узгоджував свої процесуальні дії з прокурором Київської області Юрієм Гайсинським та всі документи, які згідно з Кримінально-процесуальним кодексом України підлягають направленню прокурору для відома, спрямовував прокурору Київської області.
Прокурор Київської області пан Гайсинський особисто проводив слідчі дії у цій кримінальній справі, продовжував строк досудового слідства, затверджував окремі процесуальні документи тощо.

Відповідно до ст. 225 КПК України слідчий направляє справу з обвинувальним висновком прокурору, який здійснює нагляд за дотриманням законів під час досудового слідства. Згідно зі ст. 227 КПК України повноваження прокурора у цій кримінальній справі здійснював прокурор Київської області Ю. Гайсинський, який у відповідності до ст. 229 КПК повинен був затвердити обвинувальний висновок чи скласти новий, повернути справу для додаткового розслідування або взагалі її закрити. Пункт 12 ч. 2 ст. 370 КПК України встановлює, що вирок потрібно скасувати, якщо обвинувальний висновок не затверджений прокурором. Таким чином, лише цієї підстави достатньо для того, щоб визнати вирок суду неправомірним та скасувати його.

Прокурорський нагляд реалізується, зокрема, в тому, що прокурор, отримавши від слідчого справу з обвинувальним висновком, зобов’язаний перевірити, чи мала місце подія злочину, чи має вказане діяння склад злочину, чи правильно кваліфіковано дії обвинувачуваного, чи дотримано вимог закону при складанні обвинувального висновку, чи були додержані права підозрюваного й обвинувачуваного на захист та інше.

Розглядаючи матеріали справи, вбачається, що вона не перевірялася прокурором і обвинувальний висновок у цій справі прокурором не затверджувався.

Виходить, коли до суду буде передано притягнуту за вуха справу, відповідальність ляже на слідчого, який проводив досудове слідство, прокурора Іванова. А ті, хто мав не допустити неправомірного порушення карної справи, не заплямують свої мундири, мовляв, справи в очі не бачили.

. З ПОРУШЕННЯМ НОРМ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО.

Обвинувачуваний у справі В. Хрущ, усвідомлюючи безпідставність висунутих звинувачень, оскаржив у суді постанову про порушення карної справи на підставах, викладених нижче.

Згідно з рішенням Конституційного суду України від 30.01.2003 № З-рп/2003, яким визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення ч. 6 ст. 234, ч. 3 ст. 236 Кримінально-процесуального кодексу України, що унеможливлюють розгляд судом на стадії досудового слідства скарг на постанови слідчого, прокурора стосовно приводів, підстав і порядку порушення кримінальної справи, а також відповідно до роз’яснень Верховного суду України, викладених у постанові Пленуму Верховного Суду України №1 від 11.02.2005 «Про деякі питання, що виникають під час розгляду судами скарг на постанови органів дізнання, слідчого, прокурора про порушення кримінальної справи», якими на той час регламентувався порядок оскарження до суду постанови про порушення кримінальної справи, В. Хрущ 15 лютого 2005 року подав до Печерського районного суду м. Києва скаргу на постанову заступника прокурора Київської області про порушення відносно нього кримінальної справи.

Згідно з чинним Кримінально-процесуальним кодексом України орган дізнання, слідчий або прокурор, у провадженні якого знаходиться справа, у встановлений суддею термін зобов’язаний подати до суду матеріали, на підставі яких було прийнято рішення про порушення справи. Скаргу, подану паном Хрущем, не було розглянуто по суті у зв’язку з тим, що прокуратура Київської області у встановлений строк матеріалів справи до суду не подала, а прокурор на судовому засіданні не з’явився. З огляду на це розгляд скарги обвинуваченого переносився 12 разів упродовж п’яти місяців, незважаючи на ухвалені судом рішення, якими відповідних посадових осіб було зобов’язано надати суду матеріали цієї справи. Під час досудового слідства скарга пана Хруща на постанову про порушення кримінальної справи по суті розглянута так і не була, чим було порушено гарантоване Конституцією України право В. Хруща на оскарження. Залишається відкритим питання про те, наскільки свідомими були такі дії.

Відповідно до українського законодавства вказаних вище підстав цілком достатньо для беззаперечного скасування вироку суду по цій справі. Однак справу було розглянуто, в результаті чого суд дійшов вельми неоднозначних, на наш погляд, висновків.

. ТА МАТЕРІАЛЬНОГО ПРАВА

Лікар В. Боровик, який здійснював огляд обвинуваченого та виписував йому листок непрацездатності, під час досудового і судового слідства проведення огляду заперечував і вказав, що виписав листок непрацездатності пану Хрущу, не проводячи медичного огляду останнього. При цьому лікар завів амбулаторну картку на ім’я В. Хруща із зазначенням адреси проживання хворого – м. Київ, вул. Івана Кудрі 30, кв. 25. Такі дії він обґрунтовував необхідністю територіального віднесення хворого до Печерського району міста Києва. Пан Боровик стверджував, що ніколи до цього випадку і після нього не виписував амбулаторну картку особам за вигаданою або недійсною адресою проживання. Дії лікаря підтверджуються копією журналу реєстрації корінців листків непрацездатності.

Свідчення В. Боровика судом визнано такими, що об’єктивно висвітлюють зміст подій, послідовними та отриманими з дотриманням норм кримінально-процесуального законодавства України, а сам факт непроведення огляду хворого вважається прямим підтвердженням підробленості листка непрацездатності.

Авторка має власну точку зору на події і пропонує колегам-юристам оцінити ситуацію під дещо іншим кутом.

Прокурора Обухівського району Київської області В. Хруща звинувачують у використанні завідомо підробленого листка непрацездатності, за що проти нього порушено кримінальну справу. Цю справу порушено на підставі пояснень лікаря В. Боровика, який повідомив, що підробив для пана Хруща листок непрацездатності за вказівкою керівника, медичного ж огляду В. Хруща не проводив.

Чи не здається вам дивним те, що за таких обставин прокуратура Київської області, викривши злочинну діяльність В. Хруща, не виявила ознак злочину в діях лікаря В. Боровика, який свідомо підробив цей листок непрацездатності?

У рамках порушеної проти В. Хруща кримінальної справи, лікар В. Боровик неодноразово допитувався як свідок і брав участь у проведенні очних ставок та інших слідчих діях.

Вбачається, що Боровик мав би допитуватися не як свідок у кримінальній справі відносно прокурора Обухівського району про використання завідомо підробленого листка непрацездатності, а як підозрюваний чи обвинувачуваний у справі про свідоме підроблення листка непрацездатності. В такому випадку йому гарантується право на захист, яким він не міг би скористатися як свідок. Він також не попереджався би про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань. У подальшому ви усвідомите важливість цієї деталі.

З 15 по 24 лютого 2005 року лікар В. Боровик виписав декілька листків непрацездатності особам, зареєстрованим по вул. Івана Кудрі в м. Києві. Відповідно до отриманих із ЖЕД КП «Київська брама» даних, п’ятеро осіб з цього переліку за вказаними в амбулаторних картах адресами по вул. Івана Кудрі не зареєстровані і зареєстрованими ніколи не були. А це, як на мене, досить вагома підстава сумніватися в об’єктивності та послідовності свідчень пана Боровика.

Розбіжності між датою відкриття лікарняного 15 лютого 2005 року та датою реєстрації листка непрацездатності В. Хруща в журналі (17 лютого 2005 року) лікар пояснює тим, що бланки листків він отримав під розпис після 15 лютого. У той же час два листки непрацездатності з номерами більшими, ніж номер листка непрацездатності, виданого обвинувачуваному, були зареєстровані 15 лютого 2005 року. У вас досі не виникло жодних сумнівів?

Свідок В. Боровик вказував, що виписав листок непрацездатності В. Хрущу за вказівкою начальника управління охорони здоров’я Печерської районної державної адміністрації м. Києва В. Сундєєва, який телефонував йому 17 лютого 2005 року і попросив виписати листок непрацездатності з 15 лютого 2005 року. Однак пан Сундєєв ці відомості спростував, заявивши, що В. Хруща не знає і В. Боровику з питанням виписування листка непрацездатності цій особі не звертався.

Не будемо розмірковувати, хто в цій ситуації каже правду, а хто – ні, однак, погодьтеся, такі обставини змушують критично оцінювати показання головного свідка обвинувачення.

Отже, якщо оцінити факт неупереджено, то показання свідка, який через свій правовий статус був неправомірно зобов’язаний давати свідчення, що в подальшому спростовуються показаннями інших свідків та іншими доказами, не вбачаються повністю об’єктивними, послідовними та отриманими з додержанням норм кримінально- процесуального законодавства.

А особливо, якщо взяти до уваги той факт, що свідок В. Боровик у приватній розмові з обвинувачуваним вказував на те, що був змушений дати такі свідчення під тиском з боку прокуратури. Проте наданий як доказ диктофон із записом цієї розмови судом було визнано неналежним доказом.

А ВИННІ В УСЬОМУ ГРОШІ.

Слід також зупинитися на суспільній небезпеці діяння, скоєного В. Хрущем, а саме – заволодінні державними коштами в сумі 520 гривень 60 копійок. Ця сума була нарахована прокурору Обухівського району внаслідок продовження відпустки з 3 по 9 березня 2005 року. Зауважте, що в цей час через значну кількість службових справ, що накопичилися за час відпустки і потребували вирішення, Хрущ перебував на робочому місці. При цьому офіційно виконувати службові обов’язки він не міг, оскільки для цього не мав повноважень через відпустку, яку просив подовжити з 9 по 15 лютого. Викрадення цінностей шляхом шахрайства відноситься до категорії корисливих злочинів.

Тепер уявіть такого собі прокурора Юрія Дєточкіна, який шляхом подання завідомо підробленого лікарняного економить державні гроші, бо працюючи цей тиждень «у штатному режимі» він отримав би більше. Жарти жартами, але суд по цій справі виніс обвинувальний вирок з усіма існуючими в таких випадках наслідками для майбутнього людини.

Отже, розглянувши основні факти даної справи та свідчення, на яких суд ґрунтував свій вирок, можна оцінити цю справу як таку, що має всі підстави для оскарження в апеляційному порядку зі скасуванням вироку попередньої інстанції. Перегляд судових рішень запроваджений саме для того, щоби виправляти судові рішення, справедливість яких піддано сумніву.

КОМЕНТАР ЕКСПЕРТА

Олег БЕРЕЗЮК, президент Київського юридичного товариства

Ознайомившись із матеріалами справи Василя Хруща (без вивчення самої кримінальної справи) у мене, як практикуючого адвоката, виникає багато запитань щодо техніки застосування тих чи інших положень законодавства посадовими особами прокуратури та суду.

Стає загадкою, чому прокурор Київської області, порушуючи вимоги ст. 112 КПК України, своєю письмовою вказівкою змінює підслідність і надсилає кримінальну справу для організації проведення досудового слідства не слідчому, як це передбачено законом, а прокурору з питань нагляду за додержанням і застосуванням законів на транспорті, статус якого прирівняний до статусу прокурора району. Адже прокурор не є процесуально уповноваженою особою, котра може самостійно проводити досудове слідство. В апараті обласної прокуратури існує слідчий відділ, що складається з досвідчених слідчих, які й повинні були проводити досудове слідство в цій справі. Чому ж тоді прокурор області не доручає їм розслідування кримінальної справи стосовно Василя Хруща? Можливо, тому, що слідчий згідно зі ст. 114 КПК України є процесуально незалежним і самостійним, а тому на нього буде тяжче чинити тиск, аніж на районного прокурора, який такої незалежності не має. А може районний прокурор більш кваліфікований і досвідчений спеціаліст за слідчих відділу? Та відповідь не це запитання може знати лише прокурор області, який приймав таке рішення, нам залишаться тільки гадати.

Не менший подив викликає позиція суду Печерського району м. Києва при спробі Василя Хруща скористатись правом оскаржити постанову про порушення кримінальної справи. Така судова тяганина є не зрозумілою, адже ст. 236-8 КПК України у разі неподання без поважних причин до суду матеріалів, на підставі яких було прийнято рішення про порушення справи, надає судді право визнати відсутність цих матеріалів підставою для скасування постанови про порушення кримінальної справи. Але суддя, порушуючи закон, так і не прийняв рішення по суті.

Постає справедливе запитання, чому правоохоронні органи, які вже давно не є такими, так цинічно порушують закон? Тому що корупція пронизала їх наскрізь, протекціонізм і кумівство сплелися разом і породили впевненість в абсолютну безкарність за скоєні злочини.

Тому і говорити про всебічне, повне й об’єктивне дослідження обставин кримінальної справи немає сенсу. Приклад цьому – справа Василя Хруща.

Євген ЗАХАРОВ, голова Харківської правозахисної групи

На мій погляд, слідство могло досить легко визначити, чи виписав лікарняний саме пан Боровик.

Швидше за все, так і було, і Василь Хрущ цього не спростовував. Виходить, спір зачіпав тільки обставини виписки лікарняного листа.

Всі недоліки у справі мають виключно процедурний характер.

А з цього випливає, що така справа не могла з’явитися ні з чого – вірогідно, п. Хрущу хотів хтось помститися, тому й використав цю ситуацію.

Віталій СЕРДЮК, партнер Адвокатського об’єднання Адвокатська фірма «Актіо»

Слід зауважити, що без ретельного вивчення матеріалів кримінальної справи Василя Хруща немає можливості надати повний і ґрунтовний коментар щодо наявності у діях Хруща складу злочину, передбаченого ст. 358 ч. 3 Кримінального кодексу України.

Проте викликає сумнів неупередженість слідства, яке притягує В. Хруща до кримінальної відповідальності з використання завідомо підробленого листка непрацездатності, й при цьому навіть не порушує кримінальну справу проти лікаря, як особи, котра саме й підробила документ.

Практика свідчить про те, що притягнення працівників прокуратури або міліції до відповідальності за вчинені ними порушення законодавства України відбувається нечасто. Ще рідкіснішими є випадки, коли до відповідальності притягаються керівники відповідних органів. Утім, якщо повернутись до висвітлених у статті питань, то прокурори несуть відповідальність згідно з Дисциплінарним статутом прокуратури України за порушення закону, неналежне виконання службових обов’язків чи скоєння ганебного вчинку (ст. 48 ЗУ «Про прокуратуру»).

У свою чергу, звільнення за Дисциплінарним статутом прокуратури України, затвердженим постановою ВРУ від 06.11.1991 № 1796-XII, відноситься до категорії дисциплінарних стягнень, які можуть бути застосовані лише за невиконання чи неналежне виконання службових обов’язків або за проступок, що порочить його як працівника прокуратури.

Сергій ДАНИЛЕНКО, адвокат адвокатського об’єднання АФ «Сергій Козьяков і партнери»

Стосовно юридичної техніки застосування положень законодавства органами прокуратури по справі про звільнення прокурора Обухівського району Київської області Василя Хруща, можна сказали лише одне: дії органів прокуратури під час слідства та складання обвинувального висновку не бездоганні.

Органами прокуратури порушено право Василя Хруща на захист своїх прав та інтересів, гарантованих Конституцією України. Як вбачається з матеріалів справи, п. Хрущем було оскаржено постанову заступника прокурора Київської області Геннадій Клюге про порушення відносно нього кримінальної справи до Печерського районного суду м. Києва. Прокуратурою Київської області не надано до суду матеріалів справи. Представники прокуратури на судові засідання не з’являлись. Вважаю це нехтуванням норм законодавства.

Більше того, наведені вище дії здійснювались органами прокуратури, діяльність якої у відповідності до ст. 4 Закону України «Про прокуратуру» повинна бути спрямована на утвердження верховенства закону та захист гарантованих Конституцією особистих прав і свобод людини та громадянина.

Досить незрозумілим є і саме обвинувачення Василя Хруща в скоєнні злочину, передбаченого ст. 358 ч. 3 Кримінального кодексу України (використання завідомо підробленого документа). В чому прокуратура вбачає умисне використання завідомо підробленого документу? Очевидно, що п. Хрущ, сам не підробляв листок непрацездатності, і в нього не виникало і не повинно було виникати сумнівів щодо законності отриманого від лікаря листка непрацездатності.

Якщо прокуратура вважає, що документ підроблений, тоді незрозуміло чому проти лікаря (В. Боровика) не порушено кримінальної справи за ознаками злочину, передбаченого ст. 358 ч. 1 КК України? Не встановлено прокуратурою та судом і наявності змови між В. Боровиком і В. Хрущем. Не зрозуміло, в чому саме полягає підробка документа.

Таким чином, можна дійти висновку, що під час проведення попереднього слідства допущено чимало порушень чинного законодавства. А факт, що прокурором не затверджено обвинувальний висновок взагалі є загадкою, відповідь на яку повинна надати Генеральна прокуратура України.

Слід зазначити, що відповідно до ст. 370 ч. 12 КПК України вирок у будь-якому разі підлягає скасуванню, якщо обвинувальний висновок не затверджений прокурором.

Підсумовуючи всі ті порушення законодавства, які були допущені під час проведення слідства, можна зі впевненістю стверджувати лише одне: в апеляційній інстанції при перегляді вироку в обвинуваченого є всі підстави отримати судове рішення на свою користь.

Микола СІРИЙ, старший науковий співробітник Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, кандидат юридичних наук

Організація роботи прокуратури та чітке визначення прокурорських функцій нині є однією з найважливіших проблем у правовій системі України. В цій царині, особливо на практичному рівні, залишається чимало не вирішених питань.

Сьогодні суспільство очікує від прокуратури ефективної діяльності. Це очікування може справдитися лише тоді, коли належний захист будуть мати самі прокурори. Незаконне звільнення прокурорів – це теж проблема. У країні, в якій незахищені прокурори, незахищені й громадяни.

У радянській системі внутрішній розподіл повноважень в лавах прокуратури мав доволі умовний характер.

Прокурорська практика того періоду передбачала, що за рішенням прокурора області будь-який прокурор обласної прокуратури міг бути уповноваженим здійснювати розслідування у кримінальній справі, при цьому досить широко тлумачилися повноваження прокурора «особисто провадити окремі слідчі дії або розслідування в повному обсязі по будь-якій справі» (п. 5 ст. 227 КПК України).

Нині в сучасній демократичній Україні логіка організації та діяльності прокуратури в першу чергу визначається Конституцією, яка в сфері кримінального переслідування в загальній формулі передбачає лише дві функції: підтримання державного обвинувачення в суді та нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно- розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство (ст. 121 Конституції України).

Як тимчасове виключення дозволена функція попереднього слідства, котру прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів (п. 9 Перехідних положень Конституції).

Щодо останньої функції, то слід наголосити, що йдеться саме про чинні закони України, а не про успадковану радянську прокурорсько-слідчу практику. При цьому, прокуратура є органом державної влади і на неї повною мірою поширюються вимоги ч. 2 ст. 19 Конституції України.

Відтак, якщо йдеться про виконання прокурорськими працівниками функцій досудового слідства та прокурорського нагляду, то лише у тих межах, які прямо визначені у Конституції та законах України. Так, органи досудового слідства вичерпно окреслені ст. 102 КПК України та ст. 112 КПК України, серед них йдеться про слідчих прокуратури, але не про прокурорів. В окремих випадках особисто провадити розслідування в повному обсязі по кримінальній справі вправі прокурор, що наділений повноваженнями по здійсненню нагляду за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства (саме в межах предмету розслідування цієї, а не будь-якої іншої справи).

У разі розслідування кримінальної справи обласною прокуратурою досудове слідство має здійснювати слідчий обласної прокуратури, а нагляд за ним виконувати відповідний заступник прокурора області та сам прокурор області.

При цьому в обласній прокуратурі лише заступник прокурора області та прокурор області як суб’єкти даного нагляду уповноважені (згідно з п. 5 ст. 227 КПК України) взяти справу до свого провадження та здійснити особисто розслідування. Інших жодних уповноважень ані Конституція України, ані КПК України не дозволяє. Зокрема, прокурор області не уповноважений на те, щоби на власний розсуд передавати проведення досудового слідства у справі будь-якому працівнику обласної прокуратури. Вільної передачі процесуальних повноважень у межах штату обласної прокуратури чинний КПК України не дозволяє.

Чітке визначення прокурорських повноважень – це не лише основа для впорядкування діяльності прокуратури, це також важливий елемент забезпечення прав і законних інтересів всіх учасників процесу, це процесуальна гарантія прав потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого.

Закріплюючи принцип рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом (п. 3 ч. 1 ст. 129 Конституції України), Основний Закон, перш за все, говорить про процесуальні гарантії. Визначаючи функції прокуратури, Конституція України тим самим гарантує, що у кожній справі, в якій ведеться досудове слідство, має бути присутня окрема функція прокурорського нагляду й окрема функція підтримки державного обвинувачення в суді. Саме таку реалізацію прокурорських повноважень як процесуальних гарантій законності зобов’язані забезпечувати на обласному рівні – прокурор області, а на республіканському – Генеральний прокурор.

«У необхідних випадках» прокурор, наділений повноваженнями здійснювати нагляд за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства, вправі особисто здійснити розслідування у справі (п. 5 ст. 227 КПК України), але в такому разі всю відповідальність за дотримання законності він бере виключно на себе.

Положення ст. 63 Конституції України про те, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, окрім іншого, включає і вимогу щодо повноважень суб’єкта, який здійснює процесуальне доказування, тобто збирає та закріплює докази. Якщо докази було зібрано неповноважним суб’єктом, то це означає, що їх одержано незаконним шляхом. Ті ж самі правові наслідки мають і процесуальні дії виконані неповноважним суб’єктом.

« Юридична Газета » , № 9 (144), березень 4, 2008. С. 8 – 9.